“Встречают по одежке, провожают по уму”

Хто мене більш менш нормально знає - той в курсі, що в основному я віддаю перевагу вільному та комфортному одягу. Але для мене, та певно і для багатьох у цьому світі, найзручніші речі - спортивні. У кросівках ти можеш з величезною швидкістю пересуватися й без особливої втоми для ніг долати довгі відстані. Легкі та вільні джинси - запорука нормального тонусу ніг та захист від темних плям. Футболка + кофтинка - тепло, комфорт юзання цих речей в офісі. Спортивна куртка - захист від дощу, вітру, а також це тепло та зручність у пранні. Більше того, усі ці речі переважно на порядок дешевші, аніж їх більш офіційні вишукані аналоги. Проте найголовніше, в першу чергу для роботи, - це, як мінімум, не завада мозку, а то й допомога тілу вирішувати найскладніші фізичні та інтелектуальні завдання.

Але попри це все, у такого зручного для мене одягу є один відвертий мінус. Такий мій стиль більшість сприймають як несерйозність, безвідповідальність та взагалі, як якусь низькість. Найперше подібні зауваження кидаються з боку державних чиновників, які звикли спілкуватися з особами в ділових костюмах. Людина в спортивному їм - нерівня. Через це, коли спілкуюся з високопосадовцями різних рівнів - у їхніх розмові зі мною відчувається упередженість, зневага, вищість. Часто помічаю, що такі люди через те, що ти гірше за них одягнений вважають тебе тупішим за них, хоча насправді це може бути далеко не так. Тобто абсолютно справджується вислів: "Встречают по одежке, провожают по уму". І загалом проблеми ніякої не було б, якби дещо неприязне ставлення деяких чинуш не впливали б на успішне виконання моєї роботи.

Якщо росте мій професійний рівень як журналіста - відповідно, зростає і рівень високопосадовців та відомих людей, з якими я спілкуюся. Але залишаться таким самим мій одяг, змінювати який мені абсолютно не хочеться, бо ж він дуже зручний. Виходить, що чим далі, тим більше я страждатиму через власний стиль та бажання зручно одягатися. Хоч бери та змінюй професію...

Написавши такі думки, в першу чергу хотів зрозуміти для себе: чи то я такий особливий і загалом неправий, чи то люди мали б ставитися простіше до зовнішнього вигляду їхніх колег, співрозмовників та опонентів. Я маю і можу ходити в діловому костюмі, але я точно знаю, що через це втрачатиму час для мінімального догляд за ним, відчуватиму дискомфорт, а також буду значно повільнішим у пересуванні. Тому вирішив: я не великий начальник, а тому із запровадження офіційного та представницького стилю в одязі - зачекаю. Нехай те, який я крутий показують розум, слова та пророблена робота, а не дорогий костюм, офіційно-пихатий вигляд та розчепірені пальці...

Епоха крісла

Чи вважаєте ви себе фізично сильними? Я – так. Побити 100-кілограмового здорованя навряд чи зможу, але тіло здатне витримувати різного рівня навантаження. Ви можете сказати, що то все так добре виглядає поки ти молодий, але, як мені довелося пересвідчитися на власні очі, у нинішні часи здоров’я в молодих людей не краще, аніж в старших.

Минулої неділі ходив сповідатися до столичного Свято-Володимирського патріаршого собору. Була Вербна неділя, а тому люди було стільки, що голці не було де впасти. Ну, для того, хто буває часто в церкві (але це я не про себе), тьма натовпу – звична справа і вистояти 2-2,5 годинки у таких умовах для них – раз плюнути. Але це дуже просто лише для „майстрів справи”. Натомість для новачків, або ж „непрофі”, вистояти в церкві – завдання не з легких.

Точно непростим воно стало для кількох молодих дівчат, яких непритомних виносили посеред служби. Коли почали надавати допомогу першій дівчині, до речі на вигляд достатньо міцної, то я подумав щось типу „з ким не буває”, але коли дівчата непритомніли одна за одною – дійсно стало страшно за сучасне людське здоров’я. В Україні вже мало кого здивуєш летальними випадками на уроках фізкультури в школі. І взагалі це все здається таким, яке тебе ніколи не зачепить. Але коли на власні очі бачиш, як на рівному місці багатьом людям стає зле – така ситуація відверто бентежить.

У чому проблема? Чому ми стаємо слабшими? Екологія? Вона сильно впливає, але вважаю, що проблема менш глобальна. Її суть в нашій фізичній самодисципліні та вихованні – фізичному!

Ті дівчата в церкві падають непритомні не лише через те, що в них слабке здоров’я через екологією, але й зачасту через ті дієти для схуднення чи для втримання ваги, на яких вони сидять, незаняття фізкультурою та спортом, а також нездоровий спосіб життя – замість прогулянки на свіжому повітря та вечірньої пробіжки, вони сидять перед комп’ютером.

 

Щодо летальних випадків юнаків та дівчат на уроках фізкультури, то тут справа у курінні, вживанні ними алкоголю, наркотиків, психотропних препаратів, а також мінімальній рухливості. Згадайте скільки часу колись хлопчаки проводили у дворі граючи у м’яча. Сам з обіду до пізньої ночі бігав за ним. Зараз же пріоритети інші – комп’ютерні ігри та „контакт”.

Часто потурають кволості своїх чад і їхні батьки, які роблять липові довідки, що звільняють школярів від вже і так формальних занять фізичним вихованням. У такий спосіб рухливість їхніх дітей ще сильніше зменшується, а тому хай потім не нарікать на швидку втомлюваність, постійну кволість. В той же час, „людина руху” завжди буде повна сил.

Як раніше США та інші розвинені країни світу, так само ми зараз переходимо із „епохи руху” в „епоху крісла”. Колишніх футбольний м’яч, шайбу та ключку змінили кава на столі, комп’ютер та мишка. І тепер найголовніше для нас – щоб одного прекрасного дня ми не стали кріслом. А навіть, якщо і станемо та усвідомимо це – у розпачі не прийшли з автоматом в аудиторію, клас, на роботу і не перестріляли сильніших фізично і психологічно людей.       

Брендова чи бредова Україна?

Україна – одна з найдивовижніших країн світу. Не лише своїми природними, людськими та інтелектуальними ресурсами. Але й дивовижними та іноді загадковими вчинками керівників цієї держави.

Не буду говорити про глобальні нелогічні чи спеціально продумані задля власної вигоди дії владної верхівки, але прорахунки того вектора роботи, до якого я залучений, упустити не дозволяє совість...

Багатьом мешканцям України мав би бути відомий логотип України – сонце (іноді його називають соняшником), яке у жовтні 2010 року усьому світу презентував Віце-прем’єр Борис Колесніков. Тоді концепція просування бренду полягала в тому, щоб освітити променями українського сонця, наповнити сонячним теплом кожну закордонну оселю. Завдання стояло увімкнути Україну в свідомості іноземців, відкрити нашу країну для світу. В рамках цієї концепції за 4 мільйони гривень був створений промоційний ролик «Switch on Ukraine» (Увімкни України). У 90-секундному кліпі наша країна постає як колоритна, традиційна, висококультурна, природньо багата, спортивна, а також технологічно розвинена держава.

Проморолик мені відверто сподобався. Більше того, до вподоби мені стала і стратегія розкрутки цього кліпу та просування в його рамках сонечка як бренду України. Жирно – не жирно, але активний показ «Switch on Ukraine» на провідних європейських телеканалах Eurosport, Euronews та BBC протягом лише одного грудня 2010 року обійшовся нашій країні орієнтовно в 20 мільйонів гривень. Хтось може не зрозуміти цього, але такі вже розцінки топових світових телеканалів і така стратегія просування медійного продукту. Тим паче, що наразі на покращенні іміджу України економити не варто, адже нам конче необхідна зацікавленість до наших території іноземних туристів, а більш конкретно - інвесторів. І я вже не нагадую нікому, що ми готуємо нашу країну до футбольного Євро-2012...

Не ображайтеся на мене смертного, але вся купа тексту, який я написав перед цим – це лише передмова. Однак основна частина та висновок – набагато коротші. Про нормальний логотип та бренд України, якісний та презентабельний проморолик, добре продуману концепцію розкрутки бренду України я розповідав лише до того, що просто небаченою безглуздістю з боку державних високопосадовців була ідея розробки нового бренду та запуск реалізації ще новішої концепції його розкрутки. В останньому (думаю, що останнім він буде недовго) варіанті просування бренду України, який до речі замовило Міністерство закордонних справ, наша країна постає як космічна, аргономічна держава. Обличчя цієї концепції – «ультрасучасні» персонажі, одягнені в український національний одяг, - хлопчик Спритко та дівчинка Гарнюня. Не буду коментувати зовнішній вигляд цих своєрідних талісманів, але сам факт, що ми тулимо несучасно одягнених та зі стародавнім виглядом персонажів в концепцію модернової України, яку, між іншим, мало хто всередині країни, не кажу вже за закордон, асоціює з космосом – чиста дурість. Виконання такого замовлення кажуть, що було профінансовано за кошти інвесторів, а обійшлося це їм в 150 тисяч американських доларів.

Але чого це коштувало державі?

В невідомої у світі України не було жодного, а тепер аж два бренди і стільки ж концепцій їхнього просування. Як від сприйняття України в двох форматах не розірветься мозок в пересічного іноземця – для мене загадка. Але те, що нашу державу, як ніхто не знав, так і не буде знати – беззаперечний ФАК чи факт!!!

Драма вчить нас жити

Якщо на аркуш паперу виписати усі фільми, які нам сподобалися, то прийдемо до висновку, що захоплюємося переважно якимось одним кіножанром. У юнацькі роки більше любив молодіжні комедії, бойовики (останні дивився з дідусем – він любив багато стрілянини). Зараз уподобання інші: люблю драми, або їхні пригодницькі та спортивні варіації.

Драма вчить нас жити і таке повчання просякнуте чи не кожним епізодом хорошого, якісного драматичного фільму. Згадайте свої улюблені драми. Скільки разів кінцівка фільму змушувала вас тягтися за хустинкою, щоб витерти сльози і в той же час задуматися над мораллю стрічки: що потрібно допомагати знедоленим та немічним, цінувати дружбу, жити чесно, боротися за справедливість…

Але-але… Шкода, що такі роздуми в печалі-радості наприкінці фільму закінчуються в підсумку лише висновком, що потрібно чи не треба чинити так-то, але аж ніяк не конкретною дією, пов’язаною з цим висновком. Вже наступного дня, коли проходимо повз жебрака й не кинувши милостиню, забуваємо, що вчора під час перегляду фільму зітхали, коли хтось із героїв вчинив байдужо щодо людської біди та нещасної долі. Переглядаючи фільми, ми дивуємося, як люди можуть так нехтувати основними категоріями нашого з вами життя: Богом, його заповідями, дружбою, коханням. Натомість, не бачимо у таких кіногероях самих себе – нещадних, байдужих, нечесних, безвірних, самозакоханих, несправедливих, іноді злочинних. Драма вчить нас жити, але цими знаннями ми не користуємося!

Однак ми дуже вміло перетягуємо у своє життя негатив бойовиків, трилерів, фільмів жахів. Кінострілялки роблять свою чорну справу. З них ми вчимося стріляти в людей, глумитися над жінками, красти, знущатися над кволими, не поважати своїх рідних та близьких.

Засоби масової комунікації потужно впливають на нашу свідомість, але ми ж їй не забороняємо це робити. Дивитися фільми – це те саме, що і вживати їжу: ми обираємо, що сьогодні вживати. Мій раціон складається переважно зі смачних, але більш менш корисних для організму продуктів, так само як і репертуар мого мультимедіа програвача. А що щодня вживаєте ви і чи корисне воно для вас та оточуючих?

Пролог. Гаваріт Ющишин!

Було би круто та ефектно, якби перший запис до свого блогу я написав би в оригінальній, цікавій та смішній формах. У такий спосіб я задовольнив би запити своєї аудиторії, але точно, що не сказав би все так, як хотів би сам.

Хочу, що ви знали: висловлення на цій інет-сторінці виключно власних думок і в бажаній для мене формі – конкретно моя примха. Пишучи свої думки, враження, історії, чутки та секрети, я не підлаштовуватимусь не під кого, навіть якщо ви мої друзі. Це моя територія, і тут я писатиму тільки те, що хочеться мені!

Але ви помилитися, якщо подумаєте, що даний блог про Ющишина. Він про всіх нас, а конкретно про наше з вами життя, його декорації, проблеми, радощі, випадковості, дурні та смішні обставини. Описуючи «Життя яке воно є», я висловлюю своє думку про основні категорії, які насичують наше існування, а саме: дружба, кохання, інші міжособистісні відносини, спорт, політика, релігія, сенсація, секс, гроші, розваги, українці в Україні та світі.

Впевнений, що теми, які підніматиму, а також форма висловлення думок, можуть найбільше сподобатися рушійній молоді, тобто тим сучасним дівчатам та юнакам, які будуватимуть  «Україну-Абсолют» - країну, яка в своїй стратегії розвитку не орієнтуватиметься конкретно на жодну із країн, а сформує свою нову модель так, щоб увібрати в себе усі кращі світові напрацювання (але про це далі в моїх постах). Думаю, що мої тексти будуть цікаві та корисні насамперед гіперактивним 16-22-літнім особам, таким собі «неадекватам», які виділяються з натовпу й утопічно-неутопічно хочуть підняти свою країну з колін. Не виключаю, що мій блог також читатимуть ті люди, які люди, яким буду цікавий я як особистість, а також ті, які навпаки - дуже мене недолюблюють – вам привіт!

Що взамін хотів би отримати від всіх вас? Та просив би побільше конструктивної та зрештою усілякої критики до моїх текстів. Хочу, щоб ви не тільки погоджувалися, але й заперечували, удосконалювали та доповнювали усілякі мої думки та теорії. За це щонайменше завжди скажу вам дякую, а може і пригощу кавою.

Чекати моїх дописів на блозі варто один раз на день-два. Зрештою, час для висловлення думок завжди знаходитиму, аби ж то лише до цього рвалося серце. І головне: ні в якому разі не подумайте, що я сидітиму годинами над моїми текстами. Тут вам не журналістика. Певен, що всі мої дуки та ідеї будуть написані за один творчий порив, який триватиме 15-30 хвилин. Тому не чекайте тут ідеальних журналістських матеріалів, але будьте готові почути теорії, думки, спогади, коментарі та ідеї  в стилі «а ля Ющишин».

Гов-гов-гов!