“Встречают по одежке, провожают по уму”

Хто мене більш менш нормально знає - той в курсі, що в основному я віддаю перевагу вільному та комфортному одягу. Але для мене, та певно і для багатьох у цьому світі, найзручніші речі - спортивні. У кросівках ти можеш з величезною швидкістю пересуватися й без особливої втоми для ніг долати довгі відстані. Легкі та вільні джинси - запорука нормального тонусу ніг та захист від темних плям. Футболка + кофтинка - тепло, комфорт юзання цих речей в офісі. Спортивна куртка - захист від дощу, вітру, а також це тепло та зручність у пранні. Більше того, усі ці речі переважно на порядок дешевші, аніж їх більш офіційні вишукані аналоги. Проте найголовніше, в першу чергу для роботи, - це, як мінімум, не завада мозку, а то й допомога тілу вирішувати найскладніші фізичні та інтелектуальні завдання.

Але попри це все, у такого зручного для мене одягу є один відвертий мінус. Такий мій стиль більшість сприймають як несерйозність, безвідповідальність та взагалі, як якусь низькість. Найперше подібні зауваження кидаються з боку державних чиновників, які звикли спілкуватися з особами в ділових костюмах. Людина в спортивному їм - нерівня. Через це, коли спілкуюся з високопосадовцями різних рівнів - у їхніх розмові зі мною відчувається упередженість, зневага, вищість. Часто помічаю, що такі люди через те, що ти гірше за них одягнений вважають тебе тупішим за них, хоча насправді це може бути далеко не так. Тобто абсолютно справджується вислів: "Встречают по одежке, провожают по уму". І загалом проблеми ніякої не було б, якби дещо неприязне ставлення деяких чинуш не впливали б на успішне виконання моєї роботи.

Якщо росте мій професійний рівень як журналіста - відповідно, зростає і рівень високопосадовців та відомих людей, з якими я спілкуюся. Але залишаться таким самим мій одяг, змінювати який мені абсолютно не хочеться, бо ж він дуже зручний. Виходить, що чим далі, тим більше я страждатиму через власний стиль та бажання зручно одягатися. Хоч бери та змінюй професію...

Написавши такі думки, в першу чергу хотів зрозуміти для себе: чи то я такий особливий і загалом неправий, чи то люди мали б ставитися простіше до зовнішнього вигляду їхніх колег, співрозмовників та опонентів. Я маю і можу ходити в діловому костюмі, але я точно знаю, що через це втрачатиму час для мінімального догляд за ним, відчуватиму дискомфорт, а також буду значно повільнішим у пересуванні. Тому вирішив: я не великий начальник, а тому із запровадження офіційного та представницького стилю в одязі - зачекаю. Нехай те, який я крутий показують розум, слова та пророблена робота, а не дорогий костюм, офіційно-пихатий вигляд та розчепірені пальці...